Територія добра. Сюжет про хлопчика, хворого ДЦП

 

 

Коли дитина хворіє на якусь серйозну недугу, батьки опиняються наодинці зі своїм лихом. Їх оточують фахівці, ладні лікувати, але ніхто не може розділити ні розпачу батьків, ні матеріальних труднощів. Цього разу ми розкажемо вам історію самовідданої матері, яка ось уже 16-ть років піднімає на ноги сина, хворого на дитячий церебральний параліч. Жінка вкрай виснажена і сподівається лише на добрих людей.

Трирічне Ганнуся, молодша сестричка Паші – справді сонячна дитина, щасливе нагадування мамі про її колишні мрії. А все в житті Наталі Верчинської і справді починалося щасливо. 1999 року вона вийшла заміж за кохану людину і разом з ним переїхала з рідної Житомирщини до столиці.

Наталія Верчинська, мама: «Майбутнє здавалося таким райдужним. чоловік працював у Києві в міліції, потім народився Павло. Народився недоношеним в 6,5 місяців. Вагою 1 кг600 грамів. А коли мі вже потрапили в реанімацію, те вже був 1 кг 200 гр. Показували, що дитина не виживе».

З двомісячним немовлятком на руках Наталя вийшла з лікарні, сподіваючись, що все погане у маленькому житті Павлика лишилося позаду. Але вийшло інакше:

Наталія Верчинська, мама: «А коли вже у вісім місяців дитина ще не сиділа, не повзала нормально - я зрозуміла, що щось не так. Мі поїхали в клініку охматдит, і дитині вже в 8 місяців поставили діагноз - дитячий церебральний параліч. І з цього години до трьох років мі з лікарень майже не виходили».

Коли хлопчикові виповнилося шість, Верчинських спіткало нове лихо: з бойового чергування не повернувся чоловік Наталі.

Наталія Верчинська, мама: «Я так плакала за своїм першим чоловіком, і навіть вихователька в дитячому садочку одного разу сказала: Паша не хоче йти додому, бо там мама завжди плачі, і я тоді зрозуміла - плач, не плач, мусимо жити далі».

Наталя з сином буквально поселилися в реабілітаційному центрі на Богатирській. Лікування було дуже болісним, хлопчикові намагалися вирівняти ноги, робили масажі, вчили плавати. Щоб закріпити результат, деякі вправи повторювали сотні разів на день.

Наталія Верчинська, мама: «Ми ходимо на пальцях, п'ятка правої ноги майже не опускається, повернена всередину. Дуже важко, мі його розтягуємо, робимо вправи, їздимо в Трускавець - боремося зі спазмами, але хвороба бере своє. Якщо мі півроку не поїдемо по розтягуванню щось не зробимо - просто жах!»

Та Паша не сумує. На його письмовому столі вишикувалися призові статуетки – це нагороди за спортивні досягнення. Дев'ять років тому він став займатися легкою атлетикою – і став першим у забігах на 100 метрів серед дітей із ДЦП. А коли лікарі заборонили спортивні навантаження, – не занепав духом.  Юнак узяв до рук фотокамеру. Цього року він переміг на конкурсі юних фотографів Києва.

Паша успішно закінчив дев'ятий клас звичайної загальноосвітньої школи, та напередодні випускного вечора знову трапилася біда: він спіткнувся на сходах, упав і зламав ногу у декількох місцях.

Постійні стреси і перевантаження підірвали здоров'я Наталі, і вона сама серйозно занедужала. Нещодавно їй зробили складну операцію. Жінка з тривогою говорить про майбутнє – адже в родині підростає ще й молодшенька Ганнуся, і Наталі доведеться  піднімати її самотужки: батько дівчинки пішов з дому, коли дівчинка тільки з'явилася на світ.

У Наталі вже немає можливості зібрати кошти на черговий курс реабілітації сина, хоча кожна копійка у сім’ї, як і раніше, йде тільки на лікування. Якщо ви можете допомогти Наталі, зателефонуйте їй: 097-250-63-44. Щиро сподіваємося на вашу доброту і милосердя.

Журналіст: Пєтухова О.

Оператор: Грязнов Ю.

Поделиться: