Наші святині. Храми давнього Глухова

 

Глухів – невелике містечко на Сумщині, за яким міцно закріпилася назва «місто десяти століть». Хоча останні наукові розвідки дають підстави вважати, що насправді місто набагато старше.  Упродовж віків доля міста була складною і незвичайною, цікавою і драматичною. Але, незважаючи на ті неспокійні роки, які переживало місто, його храми вистояли і тепер духовно окормляють городян.

Воздвигли Глухів як місто-фортецю племена сіверян. Проте пік розвитку Глухова припав на 18-е століття, коли місто стало гетьманською столицею Лівобережної України. Тут правили Іван Скоропадський, Кирило Розумовський, Данило Апостол. Саме тоді площі та вулиці столичного граду прикрасилися храмами, соборами та монастирями.

Сьогодні від колишнього оборонного минулого Глухова збереглася лише Київська брама, яка відкривала в’їзд до міста з його західної частини і виводила на головну вулицю Глухова – Києво-Московську. Головним храмом Глухова за козацької доби був Миколаївський собор – чудовий бароковий храм, зведений наприкінці 17-го століття на замовлення глухівського сотника Василя Яловецького. Це найдревніша храмова споруда міста, що збереглася до наших днів. Храм святителя Миколая Мірлікійського був головною громадською будівлею і козацької столиці, і всієї гетьманської України. На площі перед храмом збиралися козацькі ради. У самому храмі відбувалися церемонії освячення на гетьманство. Тут молилися всі видатні релігійні та державні діячі того часу, які приїздили до Глухова: святитель Димитрій – майбутній митрополит Ростовський, архієпископ Феофан (Прокопович), імператор Петро Перший.

Згадував про глухівську церкву і Тарас Шевченко в поезії «Іржавець». Докладніше свої враження від Глухова та від його головного храму Кобзар описав у повісті «Капітанша». «Напившись чаю, ми… вбралися і поїхали до міста, до історичного Миколаївського собору, слухати «Діяння». … Я, перехрестившись, пішов до Миколаївської церкви, одної-єдиної пам’ятки минулих часів… Церква була освітлена, священик у ризах, серед церкви – налой…».

Майже століття Миколаївський храм був соборною церквою гетьманської столиці, аж поки в місті звели новий собор, освячений у ім’я Пресвятої Трійці.

У другій половині дев’ятнадцятого століття храм дещо перебудували, з’явився притвор, який завершується сорокап’ятиметровою дзвіницею. У такому вигляді церква збереглася і до нашого часу.

Після Жовтневої революції сімнадцятого року майже століття храм не діяв – його відкрили лише до 300-річчя освячення – 1991 року. Сьогодні тут діє православна парафія.

Другий храм, що з часів сивої козаччини зберігся і до сьогодні, – Спасо-Преображенський, який від самого початку був відомий як «заградський». Таке найменування закріпилося, бо розташовувався храм за межами міських укріплень. Зводився він за проектом архітекторів Андрія Квасова та Івана Григоровича-Барського. Будівництво храму велося на кошти осавула Генеральної гармати Григорія Кологривого і було завершено 1765 року.

У радянські часи Преображенський храм не діяв – у ньому певний час розміщувався склад, а потім храм просто стояв пусткою. До тридцятих років минулого століття подвір’я храму прикрашала триярусна дзвіниця, зведена на початку 19-го століття в класичному стилі. На жаль, її спіткала та сама доля, як і багато інших святинь.

У сімдесятих роках двадцятого століття були спроби знищити і сам храм, але навіть комісія, яка мала ухвалити відповідне рішення, дійшла протилежного висновку. «Спасо-Преображенська церква приємно завершує перспективу вулиці Путивльської і бере активну участь у формуванні центру нашого міста» – таким був «вердикт» районного архітектора, начальника сільгоспуправління та місцевого депутата. Завдяки мужності цих людей святиню не зачепили.

Сьогодні відновлений храм Преображення Господнього є однією з головних прикрас тисячолітнього Глухова. Він розміщується у самому центрі міста на одній площі з головним соборним храмом міста – Свято-Анастасіївським собором, пам’яткою архітектури кінця ХІХ століття.

Ці два храми, створені в різні епохи, в різних стилях, сьогодні є головною візиткою міста. Як і в більш древнього Свято-Микільського, у кожного з них своя унікальна історія і з кожним із них пов’язані імена видатних діячів нашого минулого. Ці храми – частинка нашої славної історії.

 

Моя глибинко, Сіверська провінція,

До тебе всі дороги і стежки.

Я величаю Глухів мій столицею

І повертаюсь в золоті віки.

 

Автор: С. Баршай   

Режисер: В. Стєганцов

Поделиться: